РанокГримнули двері, хтось увійшов в хату.
То дід приніс дрова і в хаті запахло сосною та морозом, який увірвався в прочинені двері.
Баба порається коло печі та лаштує чугунки на лавці. Я присів поруч та зазираю у піч.
Дрова там потріскують і пускають дим та язики полум'я, яке розбивається об цеглу та спадає на всі боки як червоні водоспади.
На відгорнутих жаринах стоїть невеличка сковорода, де вже виблискують шкварки, як зорі на нічному небі.
На припечку стоїть відкритий глиняний глечик з кашею та парує. Баба накидала каші в глиняну миску старою позубленою дерев'яною ложкою та ставить на стіл.
В хаті теплішає і всі сідають снідати.
А через розмальоване морозом віконце видніє замеліть та білі стріхи інших хат.
Баба бере чаплію та виймає сковороду зі шкварками, аромат від яких заповнює всю хату. Чаплія ставиться в куток і від прилиплої до неї жаринки починає витись тонка нитка диму. Сковорода переставляється на стіл, де її чекав дерев'яний кружок. Все, тепер все. Снідання готове.
Світ завмирає та народжується. Хата стає жива та казкова. Свічка на столі ще горить, але вже від вікна більше світла, ніж від неї.
Баба сідає поруч зі мною та ми починаємо їсти. З першою ложкою я забуваю про все, про хурделицю на дворі, про мороз, про сніг, який насипало по вінця.
Я існую тут і зараз, бо саме ця каша з печі на столі в хаті - це і є той світ, який називають рідним.