Так склалося, що серед моїх френдів на Фейсбуку виявилося чимало цікавих людей, яких я зафрендив, не маючи про них зеленого поняття. А з часом з’ясовується, що це люди, які роблять дуже важливі справи – воюють в АТО, волонтерять, б’ють у дзвони на сполох, ходять по судах, коли затримують "наших", пікетують, протестують, не сидять без діла.
А коли з деким із них вдається зустрітися, то вигулькує інформація, якою вони самі у жодній мірі не можуть ділитися публічно, але мені можуть розповісти.
Так ото й відбулася у мене зустріч з одним із командирів взводу АТО. Його розповідь про тамтешнє життя на передовій оптимізму не вселяє. А навпаки викликає лють і почуття образи за те, що робиться усе не так, як хотілося б.
Це розповідь людини, яка перебуває на передовій, чи, як звикли фронтовики казати "на передку". А що цього чоловіка я знаю давно, то підстав йому не вірити нема. Тим більше, що схожу інформацію я вже отримував.
Той відомий нам з історії принцип "кому війна, а кому мати рідна" не втратив своєї актуальності. Зрештою, кого цим здивуєш? Ми ж бо не раз уже читали про затримання різних офіцерів, які розкрадали військове майно та пожертви волонтерів.
Розкрадання різних цінних речей, які прибувають на фронт чи то за рахунок держави, чи то за рахунок волонтерів, на жаль, прикра дійсність.
З дев’яти генераторів п’ять офіцери відправили собі додому. Не відстають і солдати. Прийшли в частину чавунні казанки на передову. Але спочатку отримала їх друга лінія і має передати першій, бо в другої лінії були свої солдатські казанки. Однак дехто бере собі казанок і без жодних застережень сорому несе на "Нову пошту". Навіщо? Вдома буде з ним на риболовлю ходити.
Відправляють поштою й багато інших речей: тепловізори, взуття, обмундирування, патрони, консерви і т. д. Нема практично нічого такого, в чому б наш офіцер чи солдат не розгледів чогось для себе вартісного.
Харчують цілком добре, але буває, що якогось дня, а то й протягом двох днів продуктів не завозять. Отже, хтось уже собі покращив добробут.
Більшість смертельних втрат в АТО останнім часом – це не наслідок бойових дій, а наслідок алкоголічного стану. Під дією алкоголю відбуваються і самогубства, і безглузді перестрілки, в яких гинуть невинні, і каліцтва на розтяжках та мінах.
Солдати п’ють, не криючись і перешкодити цьому неможливо.
– Що я зроблю? – каже знайомий. – Я можу його покарати, наприклад, фінансово. А він мені потім у спину вистрілить. Якщо він уже кілька разів сидів, то йому море по коліна.
Життя на фронті буяє сексом. Що там дивуватися? Молоді люди. Дівиці з довколишніх сіл та міст приходять цілими табунами. Оргії можуть відбуватися навіть у шанцях.
Одного разу з першої лінії у бік другої пролунали постріли. Мій знайомий скомандував солдатам зайняти позиції. Ніхто не знає, хто там стріляє. Може, сепари? Але він телефонує взводному першої лінії і довідується, що п’яні солдати привели дівок і дали їм постріляти. Розібралися самі, не доповідаючи начальству.
Венеричні хвороби не рідкість, як серед дівок, так і серед солдат. Загалом стан здоров’я жахливий. Та воно й не дивно. Якщо в першу та другу хвилю мобілізації йшов ідеальний набір вояків, здорових і патріотичних, то в шосту хвилю, яка так і не була на сто відсотків сформована, пішов такий контингент, з яким і в мирний час ледве чи виникло б бажання поспілкуватися. Чимало солдат з цього набору мають по кілька судимостей.
Одного разу приїхав комбат і наказав вишикуватися усім на плацу з голим торсом. Те, що він побачив, його вжахнуло. Бо таке розмаїття татуйовок не в кожній тюрмі зустрінеш. Наказав негайно всім одягнутися і не мозолити йому очей. А що мала приїхати комісія, то він дав вказівку усім, хто має наколки на руках, замотати їх прозорим скотчем.
Контингент такий, що фахових водіїв неможливо знайти. А треба. Садять за кермо любителів. У результаті – безліч ДТП.
– Я у своїх солдатів, – каже знайомий, – забрав усі гранати. Мають лише патрони. А то не було ради. Було чимало випадків, коли з необережності граната вибухала і вбивала або ранила. А було, що здуру хтось і шпурляв у своїх же таки товаришів.
Нерви, постійна напруга, яку доводиться гасити алкоголем, даються взнаки. Солдати живуть фактично одним днем. І день цей без пригод не минає. Усі вони чекають, коли нарешті можна буде демобілізуватися і отримати ранг учасника АТО.
І от уявіть собі, як до вас, як директора фірми чи супермаркету, приходить отакий учасник АТО, який перед тим чотири рази відсидів, і проситься на роботу. Наприклад, охоронцем. Те, що він сидів, уже жодного значення не має. Тепер він герой. Він пройшов фронт. І йому все дозволено. А ви перед ним мураха.
І який-небудь зачучверілий чиновник, що побував на фронті два-три дні – теж учасник бойових дій! Як і Литвин, який побував колись у Косово. І купа мєнтів, які сиділи в ресторанах і жили в готелях у зоні дії АТО – теж ветерани.
І усю цю армію маргіналів, які насправді нічим вартісним не відзначилися на фронті, ми ще будемо годувати й плекати, хухаючи на них і дмухаючи. А родини загиблих героїв будуть поневірятися по кабінетах чиновників, чиї синочки щасливо уникнули понюхати пороху.
