Наші пращури-язичники, на відміну від нас, не мали одного бога. Богів у них було багато. І кожен мав свою територію, кожен мав своє завдання. Незважаючи на те, що Україна є сьогодні християнською, українці й надалі залишаються поганами.
У більшості християнських свят присутні звичаї наших предків-язичників.
За тисячу років, відколи князь Володимир охрестив Київську Русь, християнство стало провідною релігією в Україні. Сьогодні мало хто здогадується, що різдвяне колядування було одним з найважливіших атрибутів поганського свята зимового періоду. Наші предки святкували день зимового сонцестояння — 25 грудня за старим стилем. Язичники вірили, що у цей день змій Коротун з’їсть Сонце. Але замість старого Сонця богиня Коляда народить нове. Саме про народження нового Сонця сповіщали колядники, ходячи від хати до хати, бажали добробуту господарям та їхнім дітям, процвітання і благополуччя в наступному році. Крім цього, деякі колядки мали і возвеличувальний зміст — ці пісні розповідали про тодішні героїчні подвиги воїнів, битви, походи князів. Саме князів найчастіше ототожнювали з божествами, переважно з сонцем, тобто Дажбогом. Наприклад, у колядці «Ой рано, рано кури запіли, ой дай боже», немає жодного згадування по народження Ісуса Христа. Ця колядка є радше розповіддю про молодого воїна, який вирушив у похід. Є у ній згадка і про «тихий Дунай» і «білий камінь», з якого «господар» скочивши, перескочив Дунай і «не замочив він злоті стременця/ ой дай боже/ злоті стременця, себе молодця/ ой дай боже».
Лише згодом почали з’являтися колядки з прямою розповіддю про народження Христа, і Бога-Сонце почали ототожнювати зі світлом Різдва.
Дідух, це також спадок від язичників. Сніп-дідух або, як його ще називають — Коляду, заносли до хати як символ доброботу та врожаю.
Дуже багато язичницьких звичаїв на Різдво пов’язано із тваринами та рослинами. Коли господиня готувала кутю, основну страву Святої вечері, діти мали квокати, мекати, мукати — щоб тварини в господарстві добре плодилися. Господар бив обухом сокири по деревах в саду і примовляв: «Родися, бо тя зрубаю». Від нечистої сили захищалися часником, клали його на чотири кути столу; щоб у хаті гроші водилися — під обрус клали гроші.
Багато поганських звичаїв мають свята Василя, Меланки та Щедрий вечір. На Василя, 13-14 січня, в Україні цей день святкується ще як Старий Новий Рік, хлопці ходять «посівати». Вони ходять по хатах, бажають господарям доброго наступного року та сіють зерном пшениці.
«Сію, сію, посіваю, щастя й радості бажаю! На щастя, на здоров’я, на Новий Рік, щоб краще родило, як торік. Жито, пшениця і всяка пашниця. З Новим Роком!», — бажають хлопці господарям. Причому і досі суворо дотримується правило, що на Новий Рік першим до хати має зайти чоловік. Якщо прийде жінка, то це погана прикмета — наступний рік буде нещасливим.
Свято Стрітеня, 14 лютого, і досі в Україні має два змісти. Один — на 40-й день після народження Ісуса, його мати Марія пішла до храму принести пожертву, згідно з єврейською традицією — двох горлиць. Там вона зустріла праведного Симеона, який благословив Ісуса та передрік Марії її майбутню долю. Другий — в цей день зима з літом зустрічається і сперечається, хто буде далі панувати — якщо до вечора потепліє, то літо перемогло, якщо ні, то зима закінчиться ще нескоро.
Навесні святкування Великодня, Пасхи, в усіх народів збігалося із язичницьким святкуванням дня весняного сонцестояння. Це було свято пробудження природи з мертвого зимового сну, повернення до життя всього живого. З приходом християнства воскресіння Христа стало символом побудження з мертвого до живого. У християнстві символом воскресіння Ісуса Христа є писанка. Яйце, яке зображує радість воскресіння. Проте писанка, крашанка, крапанка, саме яйце як символ з’явилося задовго до християнства. У багатьох народів яйце є символом народження, початку всього — створення землі і неба, сонця. Традиція розписувати писанку перейшла до нас із прадавніх віків, коли орнаменти на яйці були не просто оздобою, а закодованою інформацією — зображення тварин, дерев, квітів мали смислове навантаження, іноді заклинання. У слов’ян яйце було тісно пов’язане із птахом — вісником весни, який повертався із теплих країв і сповіщав про повернення тепла. А от у західних народів і сьогодні на Великдень яйця несуть не птахи, а зайці, в окремих регіонах — лисиці. Напередодні Великодня супермаркети переповнені шоколадними зайцями, які тримають у лапках яйце. Це також поганська традиція. Язичницька богиня Остара (в українців це була Лада — богиня весни) була покровителькою пробудження природи і всього живого. Одним із її символів був саме заєць — символ розмноження і плодючості. Тому навесні зайці несли яйця.
Напередодні і після Великодня в багатьох регіонах України співають гаївки, гагілки, веснянки. Більшість гаївок не має християнського змісту. Наприклад, гаївка «Царівна» (до речі, аналогічну веснянку пісню мають німці — «Dornröschen») розповідає про царівну, яку зачарувала зла відьма. Дівчина спала сто років, поки її не розбудив поцілунком царевич. І знову у цих піснях оспівується пробудження з мертвого сну, нове народження.
Та одним із найяскравіших язичницьких свят, разом із літнім святом Купала, є зимове свято Андрія. Свято, яке припадає на 13 грудня, і в християнському календарі є поминанням мученицької смерті апостола Андрія Первозванного. Проте основне навантаження цього свята — це молодіжні розваги та ворожіння за поганським звичаєм. На Андрія дівчата ворожили, коли вийдуть заміж, за кого, чи щасливим буде шлюб. Іноді, щоб ворожба була вдалою, дівчина мала провести весь обряд голою, що притаманно магічним-поганським віруванням. І досі в Україні на Андрія дівчата прислухаються, з якого боку озветься собака, звідти й буде наречений, виставляють черевички до дверей, і чий буде останній, та дівка першою вийде заміж, вдивляються в темряві у дзеркало, щоб побачити судженого, перед сном промовляють заклинання, щоб приснився наречений. Незважаючи на заборони з боку церкви, свято Андрія, як і Катерини (7 грудня), не вдалося зробити християнським і позбавити його язичницького змісту. Обидва свята припадають на передріздвяний піст і обидва є спадком від наших предків язичників.
Із християнством ці звичаї не мають нічого спільного. Це звернення до багатобожства, до сил природи — води, вітру, землі, неба, — до духів тварин та рослин. Це те, в що вірили і чим жили наші пращури-язичники.
Імена язичницьких богів мало хто пам’ятає, причому, не має значення, слов’янських чи германських, грецьких чи римських. Сьогодні їхні характеристики перебрали на себе християнські святі.
Всемогутній бог Перун у слов’ян, це фактично брат-близнюк скандинавського бога Одіна. Перун був головним богом пантеону. Саме йому належали грім та блискавка, йому поклонялося військо. Але, крім бога війни, він був ще й богом хліборобства. Сьогодні схожі характеристики має святий Ілля. Як кажуть у народі, коли гримить та блискає — святий Ілля калачі по небу возить.
Не менш язичницькими є і Зелені свята. Так люди називають християнське свято Трійці, яке відзначається на 50-й день після Великодня. Зелені свята були символом закінчення весни і початку літа. В Україні «маять», «клечають» оселю зеленню — гілками липи або клена. Язичники вірили, що духи дерев, лісу допоможуть людям бути здоровими, збережуть господарство від негараздів, забезпечуть добрий врожай.
Християнська релігія пропонує нам триєдиного Бога і десять заповідей Божих. Від предків-поган ми отримали в спадок багато богів, і часто, не усвідомлюючи, поклоняємося саме їм, віримо, і сподіваємося на їхню допомогу. Тому й досі залишаємося християнами-язичниками, цікавими і трохи загадковими.
